Oleksandr Taranenko

This article investigates the relationship between linguistic preferences, religiousness and religious denomination in Central Ukraine. On the one hand, the Ukrainian linguistic situation is characterized by the co-existence of Ukrainian, Russian and substandard forms of Ukrainian Russian mixed speech, on the other hand, the Orthodoxy in Ukraine is split into different denominations. In Central Ukraine, most notably the conflict between the Kyїv and the Moscow Patriarchate is relevant. For both linguistic and religious affiliation, a correlation with political preferences has been postulated, and, in a similar vein, a connection between religious denomination and the degree of religiousness on the one hand, and different aspects of linguistic affiliation, i. e. language usage and native language, as well as attitudes toward substandard speech on the other hand. Based on field work from 2014, we show that there is no preference for the Russian language among members of the Moscow Pat...

У статті розглядаються вияви андроцентризму в мовах патріархальних і постпа-тріархальних суспільств (до останніх належать і народи сучасної європейської ци-вілізації)-як одного з орієнтирів у системі мовних координат Я-ТУТ-ТЕПЕР (поряд з антропоцентризмом, принципом «господаря», принципом соціально актив-ної особи та ін.), який становить один з провідних принципів організації граматич-ного і словотвірного рівнів мов з вираженою категорією роду, а також достатньо помітне явище в структуруванні лексико-семантичного й фразеолого-паремійного рівнів і в побудові текстів, та його неоднозначне сприйняття в сучасному суспіль-стві. Позначення особи чоловічої статі-досить звичайний вихідний пункт для по-значення як особи жіночої статі (на загальнономінативному рівні, у словотворенні, у граматиці), так і людини взагалі (безвідносно до статі); досить звичайним є також протилежний перехід від позначення людини як такої до вираження ідеї тільки чо-ловічої статі. Мова демонструє також номінативно-оцінну, класифікаційну і функ-ціонально-частотну асиметрію образів чоловіка і жінки-звичайно «на користь» чоловіка. З розвитком суспільства і трансформацією суспільної ментальності, особливо з ХХ ст., дія цього принципу стала зазнавати певних обмежень, що досить яскраво ви-явилося насамперед у формуванні протягом останніх десятиліть ХХ ст. феміністич-ної (гендерної) лінгвістики з метою вже системного усунення (ослаблення) виявів мовної дискримінації жінки. Різні європейські мови виявляють при цьому-під впливом чинників як соціального, так і власне мовного характеру-різну актив-ність. У сучасній українській мові особливу активізацію в цьому плані виявляє яви-ще словотвірної (суфіксальної) фемінізації. Але це пояснюється не тільки факто-рами соціального плану-розширенням суспільної ролі жінок, цілеспрямованим впливом феміністичного руху, загальною демократизацією мовної діяльності, а й культивуванням тих особливостей української мови, що їх розцінюють як питомі для неї, як властиві тільки або переважно їй. Однак за будь-яких варіантів розвитку ситуації з досягненням гендерної рівно-сті численні й різноманітні сліди мовного «патріархату» в структурах мов народів європейської цивілізації, зокрема в слов'янських і романських, безперечно, лиша-тимуться, хоча, звичайно, і в дещо вже ослабленому вигляді. По-перше, не можна надавати абсолютного значення як свідченням мовної картини світу в плані адек-ватності віддзеркалення в ній суспільної свідомості й тим більше суспільного буття,

У статті розглядаються вияви андроцентризму в мовах патріархальних і постпатріархальних суспільств (до останніх належать і народи сучасної європейської цивілізації) — як одного з орієнтирів у системі мовних координат Я — ТУТ — ТЕПЕР (поряд з антропоцентризмом, принципом «господаря», принципом соціально активної особи та ін.), який становить один з провідних принципів організації граматичного і словотвірного рівнів мов з вираженою категорією роду, а також достатньо помітне явище в структуруванні лексико-семантичного й фразеолого-паремійного рівнів і в побудові текстів, та його неоднозначне сприйняття в сучасному суспільстві. Позначення особи чоловічої статі — досить звичайний вихідний пункт для позначення як особи жіночої статі (на загальнономінативному рівні, у словотворенні, у граматиці), так і людини взагалі (безвідносно до статі); досить звичайним є також протилежний перехід від позначення людини як такої до вираження ідеї тільки чоловічої статі. Мова демонструє також номінативно-оцінну, класифікаційну і функціонально-частотну асиметрію образів чоловіка і жінки — звичайно «на користь» чоловіка.
З розвитком суспільства і трансформацією суспільної ментальності, особливо з ХХ ст., дія цього принципу стала зазнавати певних обмежень, що досить яскраво виявилося насамперед у формуванні протягом останніх десятиліть ХХ ст. феміністичної (гендерної) лінгвістики з метою вже системного усунення (ослаблення) виявів мовної дискримінації жінки. Різні європейські мови виявляють при цьому — під впливом чинників як соціального, так і власне мовного характеру — різну активність. У сучасній українській мові особливу активізацію в цьому плані виявляє явище словотвірної (суфіксальної) фемінізації. Алеце пояснюється не тільки факторами соціального плану — розширенням суспільної ролі жінок, цілеспрямованим впливом феміністичного руху, загальною демократизацією мовної діяльності, а й культивуванням тих особливостей української мови, що їх розцінюють як питомі для неї, як властиві тільки або переважно їй.
Однак за будь-яких варіантів розвитку ситуації з досягненням гендерної рівності численні й різноманітні сліди мовного «патріархату» в структурах мов народів європейської цивілізації, зокрема в слов’янських і романських, безперечно, лишатимуться, хоча, звичайно, і в дещо вже ослабленому вигляді. По-перше, не можна надавати абсолютного значення як свідченням мовної картини світу в плані адекватності віддзеркалення в ній суспільної свідомості й тим більше суспільного буття, так і силі її впливів на мовну свідомість соціуму, тому й андроцентризм не може, звичайно, розцінюватися як пряма й безпосередня проекція ставлення суспільства до жінки. По-друге, у мовах з давно вже сформованим андроцентричним принципом граматичної та словотвірної будови система назв осіб жіночої статі, особливо за їхнім соціальним статусом, родом занять, етнічною належністю та місцем народження / проживання, переважно змушена постійно «наздоганяти» систему відповідних назв осіб чоловічої статі, неминуче, однак, відстаючи від неї. По-третє, різні шляхи подолання мовної «нерівноправності» жінки — як наявні вже в живих мовах, так і пропоновані в межах гендерної лінгвістики — мають, поряд з цілком очевидними позитивними сторонами, і свої обмеження в реалізації й можуть виклика́ти до себе неоднакове ставлення з боку мовного колективу.
Ключові слова: андроцентризм, антропоцентризм, мовна картина світу,  орієнтири Я — ТУТ — ТЕПЕР, гендер, гендерні стереотипи, гендерна мовна політика.
THE PHENOMENON OF LINGUISTIC ANDROCENTRISM AND
A MODERN MOVEMENT FOR GENDER EQUALITY. II

The article focuses on androcentrism and the ways it manifests itself in languages of patriarchal and post-patriarchal societies (the letter embrace in particular the nations of a modern European civilization) as one of the landmarks in the system of linguistic coordinates I — HERE — NOW (equally with anthropocentrism, a “master” principle, a socially active person principle, etc.), which is one of the cardinal principles that arranges grammatical and word-building linguistic levels with a marked category of gender, as well as a conspicuous phenomenon in structuring lexico-semantic, phraseological and paremiological levels, in building texts and its dubious acceptance by a modern society, too. The male designations are a rather common point of departure for designating both females (in nomination on the whole, in word-formation, in grammar), and person in general (irrespective of sex); a common practice is an alternate transition from designating people as such towards the idea of representing only a masculine gender. Language also reveals nominative-evaluative, classification and function-frequency asymmetries of male and female images — commonly “in favour” of males. 
With a society developing and social mentality transforming, especially since the XX century, the effect of this principle started undergoing some restrictions, it has become strikingly apparent during the last decades of the XX century first of all in the formation of feminist (gender) linguistics, aiming to systemically eliminate (weaken) the manifestations of female gender linguistic discrimination. Different European languages manifest in these processes — under the influence of either social or proper linguistic factors — various activities. In contemporary Ukrainian, the suffixal feminization reveals the features of an active phenomenon. The fact is determined, however, not only by social factors — an expansion of the female social role, a purposeful influence of the feminist movement, general democratization of linguistic activities, but also by fostering the Ukrainian language characteristics, which are considered to be its specific and to some extent peculiar features.
However the numerous and diverse traces of linguistic “patriarchy” in the language structures of European civilization nations, in particular in the Slavic and Romance ones are sure to remain, though in a somewhat weakened form. Firstly, you cannot attach the absolute importance both to the evidence of whether the linguistic worldview adequately mirrors the social conscience, and moreover, the social being and to the power of its influences on a society’s linguistic conscience, that is why, androcentrism cannot be, surely, considered as a direct projection of how a society treats females. Secondly, in languages that had grammatical and word-building structures androcentric principle formed long ago, a system of female designations, especially by their social status, business activities, ethnic background and their birthplace / residence is chiefly forced to constantly “catch up with” the system of the corresponding male designations, however, inevitably lagging behind it. Thirdly, different ways of overcoming linguistic “inequality” of females observed in modern languages and those found within gender linguistics, along with the evident upsides, impose some restrictions in realization and may give rise to different attitude on the part of a linguistic community.
Key words: androcentrism, anthropocentrism, linguistic worldview, landmarks I — HERE — NOW, gender, gender stereotypes, gender language policy.

У статті розглядаються вияви андроцентризму в мовах патріархальних і постпа-тріархальних суспільств (до останніх належать і народи сучасної європейської ци-вілізації)-як одного з орієнтирів у системі мовних координат Я-ТУТ-ТЕПЕР (поряд з антропоцентризмом, принципом «господаря», принципом соціально актив-ної особи та ін.), який становить один з провідних принципів організації граматич-ного і словотвірного рівнів мов з вираженою категорією роду, а також достатньо помітне явище в структуруванні лексико-семантичного й фразеолого-паремійного рівнів і в побудові текстів, та його неоднозначне сприйняття в сучасному суспіль-стві. Позначення особи чоловічої статі-досить звичайний вихідний пункт для по-значення як особи жіночої статі (на загальнономінативному рівні, у словотворенні, у граматиці), так і людини взагалі (безвідносно до статі); досить звичайним є також протилежний перехід від позначення людини як такої до вираження ідеї тільки чо-ловічої статі. Мова демонструє також номінативно-оцінну, класифікаційну і функ-ціонально-частотну асиметрію образів чоловіка і жінки-звичайно «на користь» чоловіка. З розвитком суспільства і трансформацією суспільної ментальності, особливо з ХХ ст., дія цього принципу стала зазнавати певних обмежень, що досить яскраво ви-явилося насамперед у формуванні протягом останніх десятиліть ХХ ст. феміністич-ної (гендерної) лінгвістики з метою вже системного усунення (ослаблення) виявів мовної дискримінації жінки. Різні європейські мови виявляють при цьому-під впливом чинників як соціального, так і власне мовного характеру-різну актив-ність. У сучасній українській мові особливу активізацію в цьому плані виявляє яви-ще словотвірної (суфіксальної) фемінізації. Але це пояснюється не тільки факто-рами соціального плану-розширенням суспільної ролі жінок, цілеспрямованим впливом феміністичного руху, загальною демократизацією мовної діяльності, а й культивуванням тих особливостей української мови, що їх розцінюють як питомі для неї, як властиві тільки або переважно їй. Однак за будь-яких варіантів розвитку ситуації з досягненням гендерної рівно-сті численні й різноманітні сліди мовного «патріархату» в структурах мов народів європейської цивілізації, зокрема в слов'янських і романських, безперечно, лиша-тимуться, хоча, звичайно, і в дещо вже ослабленому вигляді. По-перше, не можна надавати абсолютного значення як свідченням мовної картини світу в плані адек-1 Пропонована стаття являє собою розширений і осучаснений варіант попере-дньої статті автора [Тараненко 2005].

У статті розглядаються українсько-російські мовні контакти на сучасному етапі (кінець ХХ-початок ХХІ ст.), які характеризуються певним ослабленням впливів російської мови на українську й, навпаки, посиленням впливів української мови на російську (в Україні), більшою увагою українськомовної спільноти до проблем наці-ональної самобутності української мови (з «відштовхуванням», зокрема, від росій-ської мови). До аналізу залучено як власне запозичення з російської мови в корпусі української літературної мови, так і російськомовні текстуальні вкраплення в струк-турі українського мовлення, їхні семантичні, стилістичні, прагматичні функції. Ключові слова: українсько-російські мовні контакти, сучасна українська мова, російська мова в Україні, мовні запозичення, мовні вкраплення, українізм, росіїзм. 2.3. Невиправдане калькування і гіперкоректне відштовхування як інші (приховані) наслідки масованого впливу російської мови. Якщо, з одного боку, вже можна говорити про певне обмеження прямих впливів ро-сійської мови на свідомість носіїв української мови й, відповідно, на стан УЛМ у цілому, то, з другого боку, слід констатувати певне зростання прихо-ваних впливів з боку цієї ж мови-у вигляді непотрібного калькування та гіперпуризму. 2.3.1. Невиправдане калькування одиниць російської мови-замість одиниць, уже наявних в українській мові. Уникаючи в ужитку одиниць і явищ, подібних до відповідних елементів російської мови,-там, де в останній уже виробилася певна структурна однотипність уживання і/або творення тих чи інших одиниць / елементів,-відповідну однотипність мовці нерідко мимовільно хочуть бачити і в українській мові, хоча вона може мати для цього вже наявні інші, хоча й структурно неоднотипні засоби. Унас-лідок цього відбувається механічне вирівнювання структурного оформлення певного ряду одиниць української мови з дзеркальним «припасовуванням» їх під відповідний зразок російської мови. Так, у загальному руслі активної тепер заміни прикметників дієприкметникового походження на-чий ново-утворюваними формами на-льний мовці автоматично можуть поширювати цю тенденцію й на ті випадки, де в українській мові вже існують відповід-ні одиниці іншого творення. Наприклад, реагуючи на вживання авторами 1 Початок див.: Тараненко О. О. Нові тенденції в поширенні елементів росій-ської мови в корпусі й текстах української літературної мови. І // Мовознавство.-2019.-№ 2.-С. 3-32.

О. О. ТАРАНЕНКО НОВІ ТЕНДЕНЦІЇ В ПОШИРЕННІ ЕЛЕМЕНТІВ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ В КОРПУСІ Й ТЕКСТАХ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. І У червні цього року виповнюється 70 років членові-кореспондентові НАН України, докторові філологічних наук, професору, завідувачеві відділу загаль-ного та порівняльно-історичного мовознавства Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, заступникові головного редактора журналу «Мовоз-навство» Олександру Онисимовичу Тараненкові. О. О. Тараненко добре відомий своїми працями з різних питань мовознавчої україністики-лексикології та лексикографії, сучасної мовної ситуації в Україні та сучасного стану і тенденцій розвитку української літературної мови, правопису, у галузях загального, слов'янського і зіставно-го мовознавства, зокрема з проблем мовної семантики. У доробку О. Таранен-ка є також словники української мови, довідники. Він співголова редакційної колегії енциклопедії «Українська мова» (2000, 2004, 2007 рр.). Щиро вітаємо Олександра Онисимовича з ювілеєм і пропонуємо читачам його нову розвідку. У статті розглядаються українсько-російські мовні контакти на сучасному етапі (кінець ХХ-початок ХХІ ст.), які характеризуються певним ослабленням впливів російської мови на українську й, навпаки, посиленням впливів української мови на російську (в Україні), більшою увагою українськомовної спільноти до проблем наці-ональної самобутності української мови (з «відштовхуванням», зокрема, від росій-ської мови). До аналізу залучено як власне запозичення з російської мови в корпусі української літературної мови, так і російськомовні текстуальні вкраплення в струк-турі українського мовлення, їхні семантичні, стилістичні, прагматичні функції. Ключові слова: українсько-російські мовні контакти, сучасна українська мова, російська мова в Україні, мовні запозичення, вкраплення, українізм, росіїзм.

У статті аналізується явище активізації в українській літературній мові новітнього періоду тенденцій як до аналітизації, так і, навпаки, до синтетизації її структури на різних мовних рівнях. Відзнечено при цьому дію таких чинни ків, як а) демократизація та лібералізація мовної діяльності суспільства, б) впливи мовної глобалізації, в) посилення національно-прескриптивних тенденцій у її коригуванні, а також певною мірою г) посилення присутності «жіночого фактора» в суспільному житті.

АКТИВІЗАЦІЯ ТЕНДЕНЦІЙ ДО АНАЛІТИЗМУ versus ДО СИНТЕТИЗМУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРНІЙ МОВІ (кінець ХХ — початок ХХІ ст.) ______ У статті аналізується явище активізації в українській літературній мові новітнього періоду тенденцій як до аналітизації, так і, навпаки, до синтетизації її структури на різних мовних рівнях. Відзначено при цьому дію таких чинників, як а) демократизація та лібералізація мовної діяльності суспільства, б) впливи мовної глобалізації, в) посилення національно-прескриптивних тенденцій у її коригуванні, а також певною мірою г) посилення присутності «жіночого фактора» в суспільному житті.

У мовному житті сучасної України досить помітною є присутність ознак такого явища, як мова української західної діаспори, виявляючись у впливах як на статус, так і на корпус ук­ раїнської «материкової» мови. У цьому знаходить свій вияв, з одного боку, прагнення націо­ нально активних кіл діаспори реально впливати на розширення і зміцнення соціальних пози­ цій української мови як державної в Україні і коригувати, відповідно до свого розуміння, розвиток української літературної мови в напрямі посилення її «українськості» (насамперед її дерусифікації— у правописі, термінології, стилістичних нормах), з другого боку, — прагнен­ ня широких суспільно-культурних кіл у самій Україні до очищення літературної мови від не властивих їй особливостей (з орієнтуванням, зокрема, й на деякі норми діаспорного варіанта). Ставлення різних суспільно-політичних і культурно-мовних верств українського суспільства до цього явища є неоднозначним і досить диференційованим. Найближчі паралелі з відзначе­ ним аспектом мовної ситуації в Україні демонструє сучасна мовна ситуації в Білорусі. К л ю ч о в і сл о ва: українська діаспора, сучасна мовна ситуація в У країні, норми україн­ ської літературної мови, пуризм. 1. Діаспора і «материк». Якщо в радянський час під поняттям діаспори звичай­ но розуміли «розсіяння» по світу євреїв, а згодом і вірмен, але щодо українсько­ го зарубіжжя говорилося як про українську «трудову» (загалом нейтрально) і про «політичну» (несхвально) еміграцію, то на межі 80-90-х років назва «українська діаспора» стала досить швидко поширюватися й незабаром увійшла до загального мовного вжитку 1 (механічно заступаючи назву «еміграція» навіть 1 Витісненню назви «еміграція» на користь назви «діаспора» сприяли такі чинники: а) остання позбавлена тих політизованих конотацій «небажаності», якими в радянський час була окутана перша: «емігранти» в будь-якому разі розглядались як «непатріоти» щодо їхньої історичної батьківщини, а багато хто з них— і як прямі вороги; б) у суто змістовому плані: за словами О. Пріцака, «еміграція сидить на валізках і чекає зміни ситуації, щоб повернутися додому, діаспора ж живе дома» (див.: Русанівський В. Міжнародне співробітництво в галузі української культури: стан і перспективи // Вісн. Міжнар. асоціації україністів.— 1991.— № 1.— С. 19). Проти застосування назви «діаспора» щодо зарубіжного українства в тому обміні думок, що його вели в зазначений період на сторінках преси, висувалися такі аргументи: а) діаспора — це народ або його значна частина, вигнані завойовниками за межі рідної землі, тоді як українців ніхто силоміць не витісняв за межі батьківщини (наприклад, О. Левада; це було прийняте в радянський час трактування названої проблеми); б) поняття діаспори, як і еміграції, не можна застосовувати щодо українців, які живуть за межами України вже не в першому поколінні й давно вже стали інтегрованою частиною народу тієї країни, де вони поселилися, — це зарубіжні (закордонні) українці або, якщо мати на

У статті розглядається явище активізації в певних колах сучасного українського сус-пільства історико-мовної міфотворчості, спрямованої на пошуки «золотого віку» української мови в глибокому доісторичному минулому, — з виділенням трьох основних тематичних ліній у таких пошуках: виведення української мови як однієї з найдавніших мов світу, неоязичництво і підкреслення «позитивної оцінності» внутрішньої форми української мови. Ключові слова: історія української мови, історико-мовні міфи, «золотий вік» україн-ської мови, неоязичництво. 1. У загальному комплексі цілком очевидного зростання зацікавлення в сучас-ному українському суспільстві проблематикою української мови, що дуже ви-разно окреслилося ще на межі 80-90-х рр. минулого століття, не останнє місце посідають пошуки, а точніше — досить швидкі віднаходження багатьох слідів її доісторичного минулого, які лишалися досі невідомими або, на думку ініціато-рів таких пошуків, неправильно інтерпретованими чи просто замовчуваними з певних політико-ідеологічних причин. Загострення в наш час такої зацікавле-ності етномовною історією українців загалом зрозуміле: осмислення сучасного через минуле і проекції минулого в сучасне стають особливо актуальними в пе-реломні періоди розвитку суспільства, тим більше тоді, коли нібито є підстави стверджувати наявність в історії нації не тільки досить скромних порівняно з іс-торично успішнішими народами періодів, але й її справжнього «золотого віку», на який, зрозуміло, й слід орієнтуватися нащадкам. Такі пошуки, спрямовані на «відновлення історичної правди», відбивають позицію певних патріотично на-строєних кіл української національної орієнтації, яких не задовольняють від-повідні пояснення «офіційної» науки. Ініціаторами такого роду починань виступають літератори, журналісти, краєзнавці, учителі, інженери та представ-ники різноманітних інших родів занять, у тому числі й науковці, зокрема члени різноманітних громадських академій, але в основному це представники не со-ціально-гуманітарних наук. На відміну від поглядів фахівців, подібні ідеї поши-рюються серед масової аудиторії, а патріотична хвиля, на гребені якої народжуються такі ідеї, мало сприяє їх спокійному, розважливому обговорен-ню, оскільки можливі контраргументи з боку опонентів відразу відкидаються як непатріотичні. Оскільки фактологічна, тобто власне доказова, база, на основі якої вибудо-вуються подібні конструюй, для самих їх творців явно відсувається на другий план порівняно з ідеологічною заданістю таких теорій і глибокою перекона-ністю в їх безумовній потрібності для суспільства, але, з іншого боку, в самому

У статті розглядаються деякі явища в українській онімії (переважно кінця XX — початку XXI ст.), пов'язані з формуванням у певних груп топонімів та в певних антропонімів конота­ тивних нашарувань (аж до утворення нових, переносних значень),— це: а) конотативна «со­ ціолінгвістична карта» української топонімії за рядом тематичних напрямів; б) деякі нові явища в українській антропонімії. Ключові слова: сучасний український ономастикон, соціолінгвістична ономастика, ономастична конотація, українська топонімія, українська антропонімія.

This article analyses the language situation in the Ukraine in terms of the coexistence of the Ukrainian and the Russian languages on both status and corpus levels as, correspondingly, a ''small'' language and a ''large'' one. During the eighteenth to twentieth centuries, under the Russian Empire and the Soviet Union, the Ukrainian language was, to a considerable extent , forced out of usage, and its structure was influenced by the Russian language. After the Ukraine became independent in 1991, certain gradual changes in favor of the Ukrainian language have been implemented. In 1989, Ukrainian was declared ''the state language'' of the Ukraine. However , the Ukrainian-Russian bilingual situation in the Ukraine at the turn of the twenty-first century is still far from stable. One of the languages usually prevails in specific social areas and in specific regions of the country. Language problems are rather politicized in the modern Ukraine. The pro-Ukrainian side appeals to the interests not only of Ukrainophones, but to the whole nation with the message that the Ukrainian language and culture may disappear without state support. The pro-Russian side appeals to the civil rights of Russophones. The pro-Ukrainian side puts an accent on individual bilingualism by saying that if Ukrainophones speak Russian fluently, Russophones should have a good command of Ukrainian as well. The pro-Russian side pushes for state (national) bilingualism and for the equal legal status of Russian as the language of nearly half of the Ukraine's population.

... The reproduction of Ukrainian proper names in Latin letters is increasingly carried out directly from the Ukrainian language (Pavlo, Lviv, Bila Tserkva, etc.), instead of using intermediary Russian (Pavel, Lvov, Belaya Tserkov, etc.), as had been done previously. ...

У монографії розглядається дія актуалізованих структурно-семантичних мо-
делей словотворення сучасної української літературної мови (друга половина 80-х
років ХХ — початок ХХІ ст.) — як наслідок значної активізації в цей період та-
ких визначальних чинників номінативно-словотворчих процесів, як, з одного боку,
потреба в істотному оновленні комплексу номінативних засобів мови у зв’язку з
оновленням кола понять, що потребують мовного вираження, та фокусуванням прі-
оритетної уваги суспільства на нових соціальних цінностях, а з другого, — потреба
в дальшому коригуванні (нормуванні та систематизації) різних сегментів словотвір-
ної структури української літературної мови.